Либідь

Матеріал з svit
Перейти до: навігація, пошук
Пам'ятник засновникам Києва на набережній Дніпра
Пам'ятник засновникам Києва на Майдані Незалежності

Либідь – легендарна сестра трьох братів, родоначальників слов'янських племен Кия, Щека, Хорива, засновників Києва (ПВЛ). У Києві тече річка Либідь.

Повість врем'яних літ про Либідь та її братів

Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря, — котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].

А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися.

Українські перекази

Либідь

Річка Либідь повстала від сліз Либеді, дочки одного з київських князів. Ой, гарна ж то була, кажуть, гарна діва, чарівна, як те Боже сонечко в травні. Кажуть, що з усіх сторін світу з'їжджались до неї лицарі, королевичі та князі, прохаючи її руки. Але княжна не хотіла й чути про заміжжя: “Не піду, - каже, - не хочу, й досить”. Так відповідала вона всім. Королевичі та князі думали собі, що, може, час, що нарешті багатство й відвага переможе колись опір дівчини: не один, мабуть, наражав саме життя, щоб тільки припасти до вподоби гарній дівчині; але це не помагало нічого. Королевичі нарешті поговорили між собою, стенули плечима, припоясали свої булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і від’їхали собі з нічим додому. Опустіло й посумнішало відразу в княжих теремах; не було вже там ні тих багатих королевичів, ні тих гарних княжевичів, ні нарешті тих войовничих лицарів; а наша княжна, як та горлиця в клітці, зосталась сама-одна в своєму самітному теремі; може, тепер і бажала б вона, щоб хтось приїхав, може, вже й затужила вона за хоробрими молодцями, але нічого не помагало це вже тепер! А роки, як вода в Дніпрі, плили та пропливали собі, а ніхто не вертався з тих, що раз від’їхали з нічим. Помер, нарешті, сам князь, батько Либеді; якийсь інший зайняв його місце на княжому престолі, а наша княжна була приневолена покинути пишний дворець. Отже вибудувала собі на горі, зараз коло Києва, маленьку хатчину й тут уже жила в ній сама-самісінька. Ой, сумне ж то, сумне мусило бути життя, неначе монастирське, для гарної і молодої дівчини: дні і ночі проводила вона в гірких сльозах, а з кожним днем і з кожною Божою ніччю щораз більше сохла й марніла, бідолашна, аж, нарешті, не стало вже цілком красуні; ніби дощова хмарка, вона перемінилася в сльози, що, сплинувши вниз, утворили під горою маленький потічок. Цей потік, у пізнішому часі, назвали люди в її пам’ять Либеддю, а саму гору - Дівичою. Відтоді опівночі чути там завжди якісь зітхання і зойки, а густа хопта, що проростає цю гору, ворушачи своїми листками, заводить заодно якусь зловорожу ноту.

Паралелі з птахою Обідою

За своїм ім'ям і деякими ознаками в інших легендах Либідь нагадує птаху смутку з Велесової Книги, яка віщує біду, втрати на полі бою: "Да не встане Обідоносиця Дажбовим внукам, які же в яругах ворогів дбали". [ВК, д.7б]. Обіда також згадується в "Слові о полку Ігоревім": "Встала Обида в силах Даждьбожа внука, вступила бідою на землю Трояню, заплескала лебединими крильми на синім морі біля Дону, плещучи, збудила жирні времена."

Цифра "2" – д(і)ва малюється у вигляді лебедя, і позначає смуток, журбу, потойбічний світ. Два лебеді, що зійшлися носами, зображені в символі Триглава (два крайніх зуба), вони ж є символом жіночого лона, що в свою чергу виступає потойбічним світом, місцем смерті воїна (чоловічого прутня).

Посилання